Саме там Ліда і звикла до читання. Влітку уроки не треба було робити, і вона багато читала Жюля Верна, Марка Твена, Франка.
Бабуся та дід заглядали на веранду. Ліда читала, сидячи в ліжку, в подушках, а поруч незмінно лежав котик Рижик.
– Ох, і котик з тобою звик до читання, – усміхалася бабуся і кликала обідати.
Ліда кивала головою і клала в книгу закладку – фантик від цукерки. Вона ставила книжку на етажерку в кілька поличок. Ніжки етажерки були крученими, тоненькими, але досить стійкими. І Ліді вона дуже подобалася.
Тепер, коли не було на світі ні дідуся, ні бабусі, Ліда з сумом і теплом згадувала ту сільську хату і не могла зрозуміти, чому батьки так легко продали її. Мало того, вони передаючи проданий будинок новим власникам навіть не взяли звідти речі: ні меблів, ні посуду, ні книг.
І Ліда на той час не розуміла, наскільки потім сумуватиме за дідусем і бабусю, з роками все більше й більше.
– І чому я не взяла собі тоді з дому щось на згадку? – прошепотіла Ліда.
Вона набрала номер телефону про продаж етажерки та домовилася про зустріч із продавцем.
У призначений час двері їй відчинив дідусь. Він провів Ліду в невелику кімнату і вказав у куток біля ліжка. Ліда глянула туди і застигла від здивування. Старий продавав таку саму етажерку як колись була у дідуся і бабусі.
– Багато не прошу, як зазначено в оголошенні, адже старенька вона, але ще послужить. Міцна… – почав умовляти продавець Ліду, бачачи її задумливий вираз обличчя.
– І не шкода вам її продавати? Адже звикли до неї, мабуть? – запитала Ліда.
Старий здивовано глянув на неї і схилив голову.
– Дружина моя її любила, але її не стало вже. Вона в’язання своє на ній тримала і зверху книжки ставила. А мені… гроші потрібні, за комуналку не вистачає. От і збираю. Ось ще й годинник настільний продаю, може, треба?
Ліда подивилася на атмосферу в кімнаті. Було дуже скромно, але чисто. Сам господар був одягнений у старенький спортивний костюм, лише стоптані тапки псували зовнішній вигляд, але, мабуть, старий так звик до них, що вже не помічав їхньої ветхості.
Ліда купила етажерку і несла її пішки до себе додому анітрохи не соромлячись уваги перехожих.
Через кілька днів вона зробила у знайомого столяра замовлення: скопіювати таку саму етажерку – зробити нову, покрити лаком. Столяр взяв етажерку як зразок і взявся до роботи.
Тепер залишилося віднести дідові його стареньку етажерку. Ліда знову пройшла свій шлях до продавця, несучи етажерку назад. Коли дідусь відчинив двері, то трохи здивувався.
– Що таке? Не підійшла? Як же так? – занепокоївся він.
– Підійшла, мені майстер виготовив таку саму, не хвилюйтеся, гроші я з вас назад не братиму, а попрошу про одне: не продавайте її, щоб потім не шкодувати.
Вони поставили етажерку на місце. Дідусь все ще не міг відійти від подиву – від вчинку Ліди. Ліда обняла старенького і помітила, що він розплакався. А коли виходила в коридор, він поспішно подякував:
– Дякую, дочко, ось не чекав. Дивно як… Треба ж! Не продам тепер вже точно. Це, напевно, з неба моя Валя не задоволена була, от і прислала мені її назад. Дякую…
– Ой, мало не забула, – схаменулась Ліда. Вона вийняла з сумки нові капці і поставила в коридорі. – Це вам. – Вона помахала рукою спантеличеному дідусю і вийшла, зачинивши за собою двері. І лише у дворі вона обернулася до будинку. З вікна своєї кімнати дідусь махав Ліді, мов рідний.
Ліда йшла вулицею і посміхалася. Вона почувалася знову маленькою дівчинкою, так і уявлялася їй сонячна веранда діда та бабусі, і на душі ставало теж сонячно та затишно.
